Особливості розвитку світового літературного процесу під впливом подій Другої світової війни (за матеріалами лекції О. Гузь)
·
Добу
20-40-х років ХХ століття нерідко називають періодом «між двома світовими війнами».
Література цього
періоду характеризувалась зображенням руйнівних наслідків Першої світової та
передчуттям Другої світової війни, викриттям антигуманної сутності тоталітарних
режимів, відтворенням стану втрати культурною свідомістю усталених орієнтирів.
·
Після
Другої світової війни духовним підґрунтям повоєнної літератури
стала світоглядна
криза, спричинена нею. Те, що відбулося за колючим дротом концтаборів та на
полі бою, завдало смертельного удару гуманістичним засадам усієї західної
культури. Людина перестала бути «вінцем творіння Всесвіту», «мірилом усіх
речей», «надлюдиною». У кривавому хаосі двох світових воєн були зруйновані й
поставлені під сумнів віра у безмежні можливості Людини, у Розум, Красу,
Справедливість, Науку, Прогрес, зрештою в Гуманізм в цілому, на яких трималася
уся система цінностей західної цивілізації. На жаль, руйнівні наслідки Другої
світової війни не зробили людство добрішим і милосерднішим. Випробування на
людях у Японії атомної зброї та «холодна війна» між капіталістичним Заходом та
соціалістичним Сходом, показали, що людство не усвідомило масштабів нещодавньої
катастрофи.
У 50-і роки ХХ століття уособленням розтерзаного війною
людства
став понівечений юнак із оповідання Генріха Белля
«Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…»
·
Головне завдання літератури після Другої світової війни: зображення
моральної здатності особистості не спотворюватись під
тиском ворожих обставин, не зрікатися власної гідності та совісті.
·
Проза
50-70-х років відмічена тяжінням до притчовості.
Ця тенденція
відбивала притаманний повоєнний культурі пошук виходу з
глухого кута, в який завела людство «епоха світових війн та революцій».
Найяскравішою ілюстрацією до літературної ситуації
повоєнної доби є
твердження американського письменника Вільяма Фолкнера,
що пролунало в його урочистій промові на честь отримання Нобелівської премії у
1950 році: «Я відкидаю думку про
загибель людини… Я вірю, що людина не просто вистоїть, вона переможе. Вона
безсмертна не тому, що ніколи не вичерпається людський голос, а тому, що за
своїм характером, за своєю душею людина здатна до співчуття, жертв,
непохитності. Обов’язок письменника та поета – писати про це, допомагаючи
людині вистояти, зміцнюючи людські серця, нагадуючи про мужність, честь, надію,
гордість, співчуття, жалість, самовідданість – про те, що утворює одвічну славу
людства».
·
Друга
світова війна розколола світ на два «полюси», на два «табори»:
соціалістичний, очолюваний СРСР, і капіталістичний,
лідером якого стали США. Така політична, економічна й культурна «двополюсність»
не могла не позначитись на перебігу культурного та літературного процесів.
В СРСР та країнах соціалістичної орієнтації активно
насаджувався
метод соціалістичного реалізму, який вважався вершинним досягненням
«передового» літературного розвитку і магістральним річищем літератури. У
радянському просторі панував від 30-х до кінця 80-х років ХХ століття. Офіційне
радянське літературознавство вбачало в ньому «естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції світу
та людини, зумовленої епохою боротьби за встановлення й створення
соціалістичного суспільства». «Естетичний канон» соцреалізму охоплював:
¾
тенденційне
зображення світу «у світі ідеалів соціалізму»;
¾
настанову
на «правдиве» віддзеркалення дійсності, камуфлювало
тоталітарний режим під єдино прогресивну модель
суспільства, що будує комуністичний «рай на землі»;
¾
зумовлену
ідеологічним догматизмом орієнтацію на «партійність»,
«класовість», «народність», «історичний оптимізм» тощо;
¾
нормативність конфлікту, що будувався на
концепції боротьби «за
світле майбутнє», позитивного героя-представника народних
мас, носія «високих моральних якостей» і проводиря «політики партії», сюжетної
розв’язки, що мала стверджувати віру в перемогу комуністичних ідеалів, пафосу
«героїчної романтики», тематики, що ввібрала в себе ідеологічні міфи про
«щасливе дитинство», «радісне будівництво нового суспільства», «опір зовнішнім
та внутрішнім ворогам» тощо.
Митці, які не
вкладались своєю творчістю в соціалістичний канон, зазнавали цензурних
переслідувань, нападок офіційної літературної критики, політичних репресій.
У сучасному
підручнику «Теорії літератури» (Галич О. та ін., К.: 2001 р.) зазначається:
«Соціалістичний реалізм є тяжким, драматичним уроком: уроком тоталітарного
керування мистецтвом, жорстокого ідеологічного втручання в нього, уроком
вульгаризації літератури та літературознавства, догматизації єдиної естетичної
системи, її закостеніння і загибелі, створення «залізної завіси» між різними
художніми системами… Необхідно назавжди усвідомити згубність подібного диктату
і сваволі у ставленні до літератури…»
На противагу
офіційній літературі соцреалізму в СРСР не переставали з’являтись дійсно
першосортні твори у сенсі їх відповідності кращим традиціям і новаціям
світового красного письменства. Імена Олександра Солженіцина, Варлаама
Шаламова, Володимира Дудінцева, Євгена Євтушенка, Василя Шукшина, Володимира
Тендрякова, Юрія Бондарєва, Белли Ахмадуліної, Йосипа Бродського, Булата
Окуджави, Володимира Висоцького, Юрія Візбора звучали в інтелігентних колах,
їхні твори переписувались, видавались «самдруком», і зсередини готували розвал
тоталітарної системи та партократичного правління після розвінчання культу
Сталіна. Стверджуючи духовні цінності загальнолюдського значення та цінність
кожної особистості «шістдесятники» та «семидесятники» поволі допомагали формувати
підвалини процесу реформування суспільства в СРСР, який увінчався розпадом
радянської імперії у 80-і роки ХХ ст.
На Заході на
противагу «прорадянському полюсу» буяло розмаїття векторів
культурно-літературного розвитку, яке проявилося в новаціях літератури
екзистенціалізму, «театру абсурду», поступового переростання модернізму в
постмодернізм, де такими знаковими явищами стали «магічний реалізм»
латиноамериканських літератур, прорив до світового читача кращих взірців
японської літератури.
Початок другої
половини ХХ ст. ознаменований осмисленням гіркого досвіду світових воєн,
здебільшого Другої світової війни й руху Опору фашизму. Національні літератури
реагували на це по-своєму: у Німеччині таким
осмисленням займалася література
розрахунку з минулим. Цю тематику розробляли Генріх Белль, Бертольт Брехт.
Роздуми над сенсом життя людини й цінностями світу в ситуації ,коли всі
традиційні фундаментальні ідеали західної цивілізації – гуманізм, віра в людину
як «вінець творіння», її розум, у науково-технічний і суспільний прогрес були
якщо не зруйновані, то поставлені під сумнів, викликали до життя таке явище, як
філософія екзистенціалізму.
Екзистенційний (від лат. existenetia –
існування) – той, що стосується чільних позаісторичних та позачасових, тобто
одвічних питань буття особистості. Література екзистенціалізму стала течією, що
набула найвиразнішого розвитку у 30-60-і роки ХХ століття. Її представники –
Альбер Камю, Жан-Поль Сартр, Симона де Бовуар – виступали водночас і як
письменники, і як філософи.
Екзистенціалістські настрої були широко розповсюджені у різних
національних літературах: М. де Унамуно (Іспанія), Д. Буцатті (Італія), Н.
Майлер, Дж. Болдуїн (США), В. Дж. Голдінг, Д. Фаулз, А. Мердок
(Великобританія), Т.Е. Носсак, А. Деблін (Німеччина), А. Жід, А. Мальро, Ж.
Ануй, Б. Віан (Франція)
У художніх
творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної
невлаштованості людського життя. Більш детально про це піде мова при вивченні
роману А. Камю «Чума».
Сповнена філософського
підтексту проза двох лауреатів Нобелівської премії, представників літератури
США – Вільяма Фолкнера та Ернеста Хемінгуея.
«Карибським
дивом» став вихід на авансцену світової літератури 50-60-х років роману й
поезії Латинської Америки. Найяскравіші представники – Г.Г. Маркес (Колумбія),
М. Астуріас (Гватемала), А. Карпентьєр (Куба), К. Фуентес (Мексика), Х.
Кортасар (Аргентина), М. Варгас Льоса (Перу), Х.Л. Борхес (Аргентина) та інші.
Дивний світ
«магічного реалізму» постав перед світовим читачем зі сторінок романів латиноамериканських
письменників-новаторів, серед яких ціла плеяда лауреатів Нобелівської премії.
Поглиблено про
явище «магічного реалізму» в світовій літературі дізнаємось, вивчаючи роман
Габріеля Гарсії Маркеса «Сто років самотності».
Найрезонанснішими творами другої половини ХХ століття стали такі твори,
як роман Вільяма Джеральда Голдінга «Володар мух», що відкрив читачам феномен
«невидимої темряви» людської душі. Беззастережному раціоналізму та людській
самозакоханості письменник протиставив
ідею необхідності вдосконалення як окремої людини, так і людства взагалі.
«Ми, - наголошував Голдінг у лекції з промовистою назвою «Утопії та
антиутопії», - маємо створити homo moralis, людську істоту, яка не може вбивати собі подібних і
експлуатувати чи грабувати їх». Проблематика романів Голдінга перегукувалась з
духовними пошуками письменників-екзистенціалістів. Відбитком цих ідей були
позначені й такі неоавангардистські явища як «театр абсурду», де ключове слово
- «абсурд» - сприймається як безпосередня точка дотику з філософськими творами
А. Камю).
«Новороманісти»
оголосили традиційний роман «рутинним явищем у сучасному мистецтві» і вдалися
до творчого експерименту у річниці неоавангардизму. Істинну сутність індивіда,
вони шукали у спонтанному потоці асоціацій та незначних порухах душевного
життя. «Новому романові» властиві відмова від традиційного сюжету, дивовижна
аморфність (розпливчастість, безформність) персонажів, розірвані зв’язки між
героями. Такі літературні течії викривали процес «вивітрювання» духовності в
особистості, готової заради комфортного виживання пожертвувати власною душею і
користуватися набором кліше, які продукує суспільна ідеологія. Пильна увага
митців до цього процесу була зумовлена тим, що він видавався їм загрозливим
симптомом перетворення західної цивілізації на царство бездушних речей.
Класичним твором «нового роману» є «Золоті плоди» Наталі Саррот.
У 50-і роки в
англійській літературі з’явились «сердиті молоді люди» (завдяки книжці Л.А.
Пола «Сердита молода людина» (1951). Головною темою цієї групи письменників
було розчарування у цінностях західної цивілізації молодою людиною, що належала
до повоєнного покоління. Герой цієї літератури став уособленням недовіри нової
генерації до попереднього покоління, яке допустило Другу світову війну,
концтабори, ядерну зброю і початок «холодної війни».
«Розбите
покоління» («бітники» - назва походить від англ. «beat generation»,
у простонародді «бітли») – американська група літераторів, що вийшла на арену також
у 50-і роки. Рух «бітників» виходив далеко за межі літератури. Це була потужна
соціокультурна тенденція, що її головним пафосом був виклик нормам обивательського життя. «Еталонним» іміджем «бітника»
був довговолосий молодик, одягнений підкреслено неохайно, що демонструвало
зневагу до суспільних умовностей. Вони відмовились від традиційного сюжету на
користь відтворення спонтанних, невпорядкованих почуттів, стану світу. На думку
літературознавця О. Звєрєва, їхні твори були просякнуті «духом сповідальності».
Автори, що
творили у лоні «театру абсурду», «нового роману», літератури «сердитих молодих
людей» та «розбитого покоління», відображали світоглядну кризу, що охопила
західну культуру у повоєнне десятиліття. Ця криза була спричинена не тільки
почуттям жаху, викликаним трагічними наслідками Другої світової війни, а й
духовним станом суспільства, яке надто швидко почало забувати моральні уроки й
обрало курс на задоволення прагматичних споживацьких потреб. Спостерігаючи
ознаки самовдоволеності та нехтування духовними пріоритетами, молоде покоління
літераторів, якому залишилися у спадок нерозв’язані проблеми попередньою
генерацією, било на сполох.
Знаковим твором
літератури 50-х років став роман Джерома
Дейвіда Селінджера «Ловець у житі» (1951) (інший варіант перекладу «Над
прірвою у житі»). За учнівськими запитами на другому оглядовому уроці саме цей
текст може бути обговорений більш детально як взірець новаторської прози.
Роман Селінджера
є художнім відображенням настроїв епохи. У 50-х роках ХХ століття соціологами
були зафіксовані зміни в американському суспільстві, і це втілилося у творах
Різмана та Селінджера. Їх головними рисами стали:
-
достовірне
сприйняття та відтворення настроїв епохи;
-
точна
передача особливостей психології людини ( у творі Дж. Селінджера «Над прірвою в
житі» - психології підлітка).
Традиційно
американець завжди розраховував лише на себе - тип літературного героя - це
міцний індивідуаліст, здатний створити фінансову імперію
("Фінансист", "Титан", "Стоїк" Теодора Драйзера).
У 80-і роки
приходить індивід безликий, духовно пасивний, не здатний стверджувати себе за
традиційними американськими мірками і підходами.
Самотню,
невпевнену в собі особистість і аналізує Селінджер у творі "Над прірвою в
житі".
Для цієї
особистості є характерним зовнішнє сприймання того, що її оточує (зовнішній
конформізм), але внутрішньо вона неврівноважена. Натовп одинаків, котрі щомиті
піддаються усіляким страхам (від страху темряви до жаху очікування атомної
війни).
Після Другої
світової війни американське суспільство втратило доленосну мету. Фашизм
переможений. А що далі? Настає період вагань і суперечностей.
Як авторові
вдається продемонструвати настрої епохи? Звичайно, через художню модель світу,
побудовану ним у творі, та через дослідження внутрішнього світу, насамперед,
головного героя Ґолдена Колфілда (автор дає можливість ніби висповідатися
своєму героєві — улюблена художня форма Селінджера). Цей 16-річний підліток
зовні виглядає цілком благополучно. Але: його батько, талановитий адвокат,
піклується про славу й гроші; хлопчик навчається у школі закритого типу, батьки
опікуються ним, але не близькі йому духовно, немає відчуття сімейної єдності,
вони нібито всі поряд, проте не разом. Мотив відокремленості відразу
відчувається і в підтексті та стає домінантою твору.
Хлопчик нещасний
за всіма загальними ознаками, характерними для суспільства. Більш того, його
особистий тягар посилюється ще й особливостями підліткової психології.
Герой, як і
суспільство, знаходиться у проміжному стані (художні опозиції):
·
не
дитина вже - але ще й не дорослий;
·
залежить
від батьків і школи - прагне поводитись як дорослий;
·
втікає - але кружляє (бродить) недалеко
від дому;
·
він не бездомний - але повертатися додому не бажає.
Він іде геть зі
школи (аж на чотири дні!). Це протест! Але його втеча — це втеча в нікуди, і
тому все повертається "на круги своя".
Ґолден — це
плоть від плоті існуючого світу і бунтар проти того, що його оточує. Символом
його протесту є червона мисливська шапка, що її по-дитячому він одягає задом
наперед.
Чому ж він
утікає зі школи? Адже це один із найпрестижніших навчальних закладів (школа
заснована ще у 1888 році, її головне гасло — "виховати сміливих і
благородних юнаків").
Герой вважає, що
це гасло не відповідає дійсності, оскільки випускники - самозакохані егоїсти,
вчителі - брехуни. "Життя - гра з рівними для всіх можливостями", -
так вважають учителі, й цю ідею пропонують на кожному кроці. Ґолден так не вважає,
він бачить, що як у шкільній спортивній команді, так і в житті надзвичайно
багато мазил-невдах. Фальшивим є і дух колективізму, що не формується, а
насаджується ззовні. Фальш - це й світ кіно, з яким пов'язаний старший брат
Колфілда.
Ґолден доходить
висновку, що в суспільстві немає мети, задля якої варто жити. Він засуджує
фальш, прагне знайти бодай хоч щось позитивне.
Єдине його
заняття - стояти над прірвою в житі й ловити дітей, рятуючи їх. Це досить
дивний протест, навіть бунт, але це бунт підлітка.
Цінність
знахідки Дж. Селінджера саме і приховується у зображенні підліткової
психології. Автор точно відтворює суперечливість та вразливість підлітків, а
водночас і їхню байдужість, жорстокість, холодний максималізм.
У героя є всі
підстави для бунту, але те, що цим він глибоко ранить оточуючих, його не
цікавить. Ґолден усіх ставить у складну соціальну позицію - він плює на почуття
інших людей.
Як оцінити таку поведінку героя?
Він водночас і має рацію, і ні.
Виникає текстова опозиція "Я" -
"Інший".
Пошуками
істинних цінностей буття просякнута була не лише література, що відображала
сучасну дійсність, а й твори фантастичного майбутнього. Письменники-фантасти
50-70-х років ХХ ст. Рей Бредбері, Айзек Азімов, Станіслав Лем, Кліффорд
Саймак, Роберт Шеклі та інші на новому рівні розробляли сюжети космічних
подорожей, зустрічей з інопланетними цивілізаціями, світових катастроф.
Спираючись на досвід Герберта Уеллса та творців антиутопії, вони вияскравлювали
негативні перспективи цивілізації, яка пішла шляхом беззастережного захоплення
науково-технічними цінностями. У фантастиці значно посилилось філософське
начало. Особлива увага приділялась проблемі зростання моральної
відповідальності в умовах науково-технічного прогресу.
Символом часу
стало й те, що у 50-70- роки ХХ століття на авансцену світового літературного
процесу вийшла японська література, у якій органічно поєдналися здобутки
європейського і американського модернізму з тенденцією до збереження
багатовікової національної традиції. У повоєнні роки в центрі уваги японських
письменників були трагічні наслідки Другої світової війни, прагнення індивіда
втекти від соціуму, від тиску суспільних стереотипів мислення та
загальноприйнятних норм поведінки. Знаковими письменниками стали Кобо Абе,
Ясунарі Кавабата, Кендзабуро Ое, Харукі Мураками. Їхніми творами захоплюються
мільйони читачів в усьому світі.
Поступово
всесвітній літературний процес у ХХ столітті, знаходячись у постійному пошуку
усе нових оптимальних форм художнього відтворення світу й образу людини
перейшов з царини модерністського мистецтва у площині постмодернізму, про що
більш детально піде розмова (див. додаток до уроків).
Залишається ще
один важливий аспект усвідомлення специфіки розвитку літератури від 30-х років
до кінця ХХ століття – це розуміння жанрового новаторства і багатств
Парабола (грец. parabole – наближення,
порівняння, зіставлення) – невелика розповідь алегоричного характеру, що має
повчальний зміст і особливу форму оповіді, яка рухається за параболою (кривою):
розпочинається з головної теми, а потім знову повертається до початку.
Класичний взірець параболічного тексту – Притча про блудного сина у Новому
Заповіті.
Парабола – жанровий різновид прози і
драми у літературі ХХ ст., наближений до притчі. Іноді параболу називають
«символічною притчею».
Немає коментарів:
Дописати коментар